Що означає право користування житлом

Житлове право України


Бесплатная юридическая консультация:

§ 5. Інші правові підстави користування житлом

Сервітут. У ст.403 ЦК України сервітут визначають як право обмеженого користування чужим майном, що може бути встановлено для задоволення потреб осіб у житлі, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Оглавление:

Сервітут – це речове право невласника на обмежене користування житлом для проживання.

У ч.1 ст.405 ЦК визначається поняття «особистий сервітут», який належить конкретно визначеній особі – члену сім’ї власника. Особисті сервітути для нечленів сім’ї можуть встановлюватися внаслідок заповідального відказу і полягати у праві довічного проживання в чужому будинку (квартирі). Підставою для виникнення особистого сервітуту є юридичні факти: вступ до шлюбу із власником майна, що тягне за собою спільне проживання подружжя у житлі, яке належить одному із них на праві власності, народження дитини у батьків, які є власниками житла.

Особистим сервітутом є встановлене в ст.405 ЦК України право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом. Виходячи із зазначеного слід виділити особливості особистого сервітуту на житло: 1) встановлюється законом, договором, заповітом; 2) носить безоплатний характер; 3) є довічним правом і не переходить до спадкоємців; 4) встановлюється виключно власником житла, який має право визначати порядок користування окремими жилими приміщеннями.

Постає запитання, чи може власник житла припинити особистий сервітут до смерті управомоченої особи з огляду на те, що сервітутне право є довічним? Це можливе у випадку, коли особистий сервітут виникає із сімейних стосунків (одного із подружжя, дітей на майно батьків), право на сервітут діє до моменту забезпечення іншим житлом власником на умовах власності або користування. Особистий сервітут припиняється у випадку, передбаченому п.4 ч.1 ст.406 ЦК, в якому як підстава припинення сервітуту зазначається припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Разом із тим, припинення сімейних стосунків між чоловіком і жінкою не може прямо тягнути припинення особистого сервітуту, в т.ч. і в дітей. Тим більше, місце проживання дитини визначається за тим подружжям, яке не є власником житла, а продовжує проживати разом із дитиною у жилому приміщенні, яке належить власнику. Вважаємо, що особа, яка користується правом житлового сервітуту, має право прийняти на проживання дружину і малолітніх дітей, які можуть залишатися на проживання і після досягнення ними повноліття. Виходячи із зазначеного випливає необхідність внесення змін до ч.1 ст.405 ЦК України згідно з якою: члени сім’ї власника житла та колишні члени сім’ї власника житла, які проживають разом із ним, мають довічне право на користування цим житлом відповідно до закону, якщо інше не передбачене договором між ними».


Бесплатная юридическая консультация:

Особистий сервітут може належати певній особі і не пов’язаній із особою власника. Власник житла наявністю особистого сервітуту тільки обмежується у праві користування своїм житлом, але не обмежується у праві розпоряджатися ним, відчужувати іншим шляхом, у т.ч. шляхом невиконання договору застави, предметом якої є це житло.

Стаття 40 Закону України «Про іпотеку» передбачає як підставу для виселення всіх мешканців із житла звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи житле приміщення. При цьому встановлюється виняток лише для наймачів та членів їх сімей. Таке становище є неправомірним позбавленням житлових прав носіїв особистих сервітутів.

Частину 3 ст.109 Житлового кодексу України слід доповнити реченням такого змісту: «Звернення стягнення на передане в іпотеку житло є підставою для виселення всіх осіб, які мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом, зокрема тих, на користь яких було встановлено особистий сервітут».

Отже, суб’єкти особистих сервітутів не можуть позбавлятися своїх речових прав на користування житлом ні законом, ні рішенням суду, ні власником. Підставами припинення особнстого сервітуту можуть бути воля самого суб’єкта особистого сервітуту, а також визначені у ч.1 ст.406 ЦК України обставини. З метою запобігання правопорушенням слід зобов’язати іпотекодавця до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, зокрема про особисті сервітути, в т.ч. установлені законами України «Про нотаріат» та «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».

Користування житлом за правом спадкування. Спадкоємство жилих приміщень, що належать на праві власності спадкодавцю, здійснюється як за законом, так і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, якщо заповіт не був складений; якщо в заповіті вказана тільки частина майна або заповіт визнаний в деякій частині недійсним.


Бесплатная юридическая консультация:

У Цивільному кодексі значно розширено коло спадкоємців за законом, що призведе, на думку розробників Кодексу, до зменшення кількості майна, що переходило до держави. В статтях ДК України визначено: 1 черга – діти спадкодавця, той з подружжя, який його пережив, та батьки; 2 черга – рідні брати й сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері; 3 черга – рідні дядько та тітка спадкодавця; 4 черга – особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини; 5 черга – інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

У Цивільному кодексі України відновлюється для вжитку в українській правовій лексиці термін «відумерлісгь» спадщини. Цивільний кодекс надає цьому терміну відповідного правового змісту: якщо спадкоємців немає, майно може бути визнане відумерлим за рішенням суду і отже, передане державі в особі органів місцевого самоврядування.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою у порядку, встановленому статтямиЦПК України, за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, яка подається після закінчення одного року з часу її відкриття (ст.1277 ЦК України). За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення про визнання спадщини відумерлою та про передачу її органу місцевого самоврядування.

У разі отримання спадщини до спадкоємця переходить весь комплекс не тільки прав, а й обов’язків щодо успадкованого житла, що випливає з права приватної власності: підтримувати житло в належному стані, оплачувати всі витрати на утримання житла, сплатити всі боргові зобов’язання, державне мито залежно від вартості житла тощо. Згідно з ч.2 ст.1299 ЦК право власності на житло при спадкуванні виникає з моменту державної реєстрації.

Новим видом цивільного правочину є спадковий договір, за яким одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст.1302 ЦК України). Хоча закон прямо не передбачає такого майнового об’єкту – житло як об’єкт спадкування, проте саме житло становить найбільш цінний за своєю вартістю і значенням предмет спадкування.


Бесплатная юридическая консультация:

На недосконале правове регулювання спадкового договору вказували деякі автори. Так, С.Я. Фурса зазначає, що є «певна неузгодженість часу переходу права власності на майно відчуджувача до набувача з часом виконання набувачем обов’язків за договором». На наш погляд, правове регулювання спадкового договору потребує вдосконалення.

Місцем відкриття спадщини визначається останнє місце проживання спадкодавця, яке може не співпадати із місцем знаходження жилого будинку, квартири. До уваги береться лише останнє постійне місце проживання фізичної особи. Якщо таке місце невідоме, тоді місцем відкриття спадщини визнається місцезнаходження будинку, квартири, що належали спадкодавцю на праві власності. Якщо жилі будинки (квартири) спадкодавця знаходяться в різних місцях, місцем відкриття спадщини визначається те місце, де знаходиться найдорожчий будинок (квартира).

Спадкоємство житла може здійснюватися особами, які проживали, і тиші, які не проживали із спадкоємцем. Перші можуть вважатися такими, що прийняли спадщину, якщо не заявили відмови про неї, а для других передбачається обов’язкове подання заяви до нотаріуса про згоду прийняти спадщину.

Право на обов’язкову частку у спадщині згідно зі ст.1241 ЦК України мають повнолітні і неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця, а також непрацездатна вдова та непрацездатні батьки померлого. Незалежно від змісту заповіту успадковують половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка). До обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Оскільки право довічного проживання може виникнути в силу заповіту, то заповідач згідно зі ст.1242 ЦК України може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження днтини тощо). Це зобов’язання заноситься нотаріусом до свідоцтва про право спадкоємства, В разі наступного переходу права власності на будинок або на відповідну частину будинку право довічного користування зберігає силу.

Громадянин, якому за заповідальним відказом надане право користування жилим приміщенням на вказаний у заповіті строк, користується жилим приміщенням так само, як і власник житла. Після спливу встановленого строку право користування у громадянина припиняється.


Бесплатная юридическая консультация:

Дієздатний громадянин, що проживає у жилому приміщенні, за заповідальним відказом несе солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що випливають із користування житлом.

За ст.1238 ЦК України на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, квартира, заповідач має право покласти обов’язок надати іншій особі право користування ним, яке зберігає чинність у разі наступної зміни власника.

Право користування жилим будинком, квартирою, надане відказоодержувачу, не є підставою для проживання у них членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Цивільний кодекс України у статтях визначає особливості спадкування права на земельну ділянку, спадкування частки у праві спільної сумісної власності, спадкування права на одержання різного роду виплат, але не містить особливостей спадкування житла, або права користування житлом.

Позичка. Безоплатне користування житлом можливе на підставі договору позички. Відповідно до ст.827 Цивільного кодексу за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов’язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом установленого строку. Користування житлом вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.


Бесплатная юридическая консультация:

До договору позички застосовуються положення про найм (оренду), визначені у гл.58 Цивільного кодексу. Позичкодавцем може бути фізична або юридична особа. Строк договору позички визначається договором. Якщо сторони не встановили строку користування річчю, він визначається відповідно до мети користування нею.

Позикодавець має право на відчуження речі, яка передана ним у користування. До набувача речі переходять права та обов’язки позичкодавця. Користувач не має переважного права перед іншими особами на купівлю речі, переданої йому у користування.

Відповідно до ст.833 ЦК України обов’язками користувача є: нести звичайні витрати щодо підтримання належного стану речі, переданої йому в користування; користуватися річчю за її призначенням або відповідно до мети, визначеної у договорі; користуватися річчю особисто, якщо інше не встановлено договором; повернути річ після закінчення строку договору в такому самому стані, в якому вона була на момент її передання

Користувач має право повернути річ, передану йому у користування, в будь-який час до спливу строку договору. Якщо річ потребує особливого догляду або зберігання, користувач зобов’язаний повідомити позичкодавця про відмову від договору (позички) не пізніш як за сім днів до повернення речі.

Позичкодавець має право вимагати розірвання договору і повернення речі у разі, якщо: у зв’язку з непередбаченими обставинами річ стала потрібною йому самому; користування річчю не відповідає її призначенню та умовам договору; річ самочинно передана у користування іншій особі; в результаті недбалого поводження з річчю вона може бути знищена або пошкоджена.


Бесплатная юридическая консультация:

Особа, яка стала власником речі, переданої у користування, має право вимагати розірвання договору, який укладено без визначення строку. Про розірвання договору користувач має бути повідомлений заздалегідь, у строк, що відповідає меті позички. Відповідно до ст.835 ЦК України договір позички припиняється у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, якій річ було передано в користування, якщо інше не встановлено договором.

Источник: http://megalib.com.ua/content/7667__5_Inshi_pravovi_pidstavi_koristyvannya_jitlom.html

Юрконсультация.com.ua

Про право користування жилим приміщенням.

Основний Закон України — Конституція України в статті 47 закріплює право кожної людини на житло. При цьому задекларовано, що держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Але одним з основних моментів даної норми є те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Найбільш детально питання про право користування жилим приміщенням регулюється Житловим кодексом України. Так ч. 1 ст. 71 закріплює, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. А це фактично означає, що власник жилого приміщення, або квартиронаймач, або члени сім’ї квартиронаймача можуть звернутися до суду лише після того, як особа яку необхідно визнати такою, що втратила право користування жилим приміщенням, була відсутня протягом шести місяців за місцем свого проживання. До речі, Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» в ч. 5 ст. 3 визначає, що місцем проживання є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Не відх о дячи далеко від зазначеного закону хочу звернути увагу на те, що невірним є твердження, що зняття з реєстраційного обліку за місцем проживання є підставою вважати особу втратившою право користування жилим приміщенням. Так само і реєстрація місця проживання не є підставою для набуття права користування, оскільки є похідною. Тобто зареєструвати можуть тільки в тому випадку, коли особа набула право на користування (в т.ч. і в змісті права власності). Приведу приклад з практики. Місцевим судом було відмовлено у задоволенні позову про визнання права користування жилим приміщенням за попереднім місцем проживання дитині, позбавленій батьківського піклування, яка перебувала під опікою і проживала разом з опікуном і в квартирі опікуна. Суд мотивував тим, що не зважаючи на факт проживання дитини з моменту народження в спірній квартирі, за відсутності реєстрації місця проживання підстав для задоволення позову немає. Апеляційний суд скасував рішення місцевого суду і ухвалив нове, яким задовольнив позовні вимоги.

Бесплатная юридическая консультация:

Ч.3 ст. 71 Житлового кодексу України встановлює виключення при яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім’ї понад шість місяців. До них відносяться:

— призов на строкову військову службу або направлення на альтернативну (невійськову) службу, а також призову офіцерів із запасу на військову службу на строк до трьох років — протягом усього періоду проходження зазначеної військової служби; перебування на військовій службі прапорщиків, мічманів і військовослужбовців надстрокової служби — протягом перших п’яти років перебування на дійсній військовій службі;

— тимчасовий виїзд з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв’язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, — протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання;

— поміщення дитини (дітей) на виховання в дитячий заклад, до родичів, опікуна чи піклувальника — протягом усього часу їх перебування в цьому закладі, у родичів, опікуна чи піклувальника, якщо в будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім’ї. Якщо з будинку, квартири (їх частини) вибула дитина (діти) і членів її (їх) сім’ї не залишилося, це житло може бути надано за договором оренди іншому громадянину до закінчення строку перебування дитини (дітей) у дитячому закладі або до досягнення нею (ними) повноліття і повернення від родичів, опікуна чи піклувальника, в окремих випадках — до закінчення навчання в загальноосвітніх навчальних закладах усіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, а також в професійно-технічних чи вищих

— навчальних закладах або до закінчення строку служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях;


Бесплатная юридическая консультация:

— виїзд в зв’язку з виконанням обов’язків опікуна (піклувальника) — протягом усього часу виконання цих обов’язків;

— влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей-інвалідів, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги — протягом усього часу перебування в них;

— виїзд для лікування в лікувально-профілактичному закладі — протягом усього часу перебування в ньому;

— взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі — протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім’ї.

Основні підстави втрати права користування жилим приміщенням зазначені у ч.2 ст. 107 Житлового кодексу України — у разі вибуття наймача та членів його сім’ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім’я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім’ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Стосовно вищезазначеної статті надав роз’яснення Верховний Суд України у постанові «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України». В п. 11 зазначено наступне:


Бесплатная юридическая консультация:

— відповідно до ст.107 ЖК наймач або член його сім’ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред’явлення позову про це. Разом з тим належить враховувати, що згідно п.5 ст.71 ЖК (в редакції Закону від 18 грудня 1991 р. інваліди, влаштовані в будинки-інтернати або інші установи соціальної допомоги, мають право на збереження за ними жилої площі протягом 12 місяців.

На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім’ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Громадяни, відсутні у місці постійного проживання за умовами і характером роботи (члени екіпажів суден, працівники геологічних, розвідувальних партій, експедицій та інші працівники, діяльність яких пов’язана з постійним пересуванням), у період її виконання можуть бути визнані на підставі ст.107 ЖК такими, що втратили право користування жилим приміщенням, з якого вони вибули у зв’язку з цією роботою, в разі одержання жилої площі, вселенні на жилу площу членів сім’ї або в інших випадках забезпечення їх жилою площею для постійного проживання.

Суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої ст.71 або ст.107 ЖК. Змінити підставу позову суд вправі тільки за згодою позивача.

Якщо основними доказами непроживання є відповідні акти і пояснення свідків, то необхідно обов’язково звернути увагу не те, щоб термін між датами складення першого і останнього актів становив понад шість місяців.


Бесплатная юридическая консультация:

Источник: http://www.xn--80aqeejfmlki0b7ds0a.com.ua/yuridichna-analitika/.html

Що означає право користування житлом

§1. Право користування житлом членів сім’ї, які не є співвласниками житлового приміщення

Діюче законодавство України передбачає, що права і обов’язки членів сім’ї, які є співвласниками житлових приміщень, базуються на праві приватної власності. Тому такі відносини регулюються або нормами про право спільної сумісної власності, якщо це подружжя чи члени фермерського господарства, або нормами спільної часткової власності, якщо це інші особи. Коли члени сім’ї власника житла проживають разом із ним у приналежній йому квартирі (будинку), то відповідно до ст. 156 ЖК України вони користуються житловим приміщенням нарівні із власником, якщо при вселенні не було іншої угоди про порядок користування цією жилою площею. Спробуємо визначити на підставі чого і які саме правовідносини народжуються у цьому випадку. Природа права користування житлом членів сім’ї, які не є співласниками житлового приміщення. Велике теоретичне і практичне значення має питання про підстави виникнення права користування жилою площею у членів сім’ї. Відповідь на нього дозволить окреслити зміст, об’єм житлових прав цих суб’єктів та природу правовідносин. У юридичній літературі існують різні думки з даного питання. В.П. Маслов висловив точку зору, що самостійне право користування жилим приміщенням може виникнути на підставі сімейних зв’язків. Подібної позиції дотримується і Ю.І. Зіоменко. Він стверджує, що оскільки ці відносини не набувають товарно-грошової форми, не базуються на еквівалентно-оплатних засадах, то вони не є цивільно-правовими, а сімейно-правовими. Схожу думку виказували й інші вчені. На протилежність вищезгаданій позиції деякі “цивілісти”, як нам вважається вірно, пропонують кваліфікувати такі правовідносини як цивільно-правові4. Однак і тут нема одностайності. Б.В. Дукальський вважає, що в основі виникнення житлових прав у членів сім’ї власника житла лежить специфічний договір позички. Є.В. Богданов стверджує, що ці відносини не зобов’язальні, а речові. На нашу думку, зміст ст. 156 ЖК України досить вдало відповідає на це запитання, коли вказує про існування угоди, відповідно до якої вселяються члени сім’ї власника житла. Але якої саме угоди? Як аргумент проти зобов’язальної природи житлових прав членів сім’ї власника житла, в основі яких лежить специфічний договір позички, можна навести таке: у деяких випадках воля сторін на вселення може не співпадати (наприклад, при вселенні неповнолітніх дітей до своїх батьків), а це є обов’язковим у позичці; право користування житлом у членів сім’ї виникає не на невизначений термін, а довічно, тому у даному випадку неможливо застосувати правила припинення договірних зобов’язань як це передбачено ст.ст.ЦК. Відомо, що таких випадків договір позички не знає. З другого боку, житлові права членів сім’ї дійсно мають ознаки речового права. Справедливість висунутої теорії підтверджується ось таким: По-перше. Вони носять безстроковий характер, тобто зберігаються довічно і ніхто не може їх припинити та виселити членів сім’ї, навіть власник2, інакше як у судовому порядку та випадках, передбачених діючим законодавством. Об’єктом права є річ — житло. Оскільки ч.1 ст. 156 ЖК України вказує на рівність прав у користуванні жилим приміщенням між членами сім’ї власника житлового приміщення і власником, можна зробити висновок, що їх вимоги, як і вимоги власника, підлягають переважному задоволенню в порівнянні з тими, що випливають із зобов’язальних прав. Вважаємо, що властиве їм і право слідування. На абсолютний захист вказує ч. 4 ст. 9 ЖК України, коли встановлює, що ніхто не може бути виселеним із приміщення, яке займає, чи бути обмеженим у праві користування ним інакше як на підставі і у порядку, передбаченому законом; та п. 5 ст. 38 Закону України “Про власність”, наголосивши про абсолютний захист права особи, яка хоч і не є власником, але володіє майном на підставі, передбаченій законом або договором. Права членів сім’ї захищаються також і від посягань власника. Таким чином, можна стверджувати, що у членів сім’ї власника житла виникають речові права, а оскільки вони похідні від права власності, обмежені за обсягом, то можна зробити висновок, що має місце обмежене речове право. По-друге. Особливістю обмеженого речового права є те, що характер і зміст їх визначаються безпосередньо законом, а не договором. У свою чергу житлове законодавство України досить детально окреслює зміст прав членів сім’ї власника житла. Так, вказано, що вони: — наділені таким же правом користування помешканням, як і власник (ч. 1 ст. 156 ЖК України); — можуть вселяти, за певних умов, інших членів сім’ї (ч. 2ст. 156 ЖК У країни); — зобов’язані обережно поводитися з житлом, брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири), придомової території і проведенню ремонту (ч.З ст.156 ЖК України). Таким чином, ми бачимо, що характер і зміст прав членів сім’ї власника житла окреслено саме законом, хоч їх обсяг і можливо змінити договором. По-третє. До особливостей обмежених речових прав відносять і те, що виникнення їх може нерідко відбуватися і всупереч волі власника. При вселенні членом сім’ї своїх неповнолітніх дітей також згоди власника не потрібно, тому можна зробити висновок, що вселення неповнолітніх дітей може відбуватися як за згодою, так і поза згодою власника житла. Вищевказане підтверджує ту позицію, що в основі житлових прав членів сім’ї власника квартири (будинку) лежить обмежене речове право, яке, за словами Є.В. Богданова, являє собою сервітут, який у римському праві називали хабітатіо, тобто право довічного проживання в чужому будинку чи його частині, з тією тільки особливостю, що у Юстиніанівському праві управомочній особі вільно дозволялось здавати його у найм. Підстави виникнення житлових правових стосунків між власником та членами сім’ї Підставою виникнення сервітуту є воля уповноваженої особи, яка може лежати в основі одностороннього чи двостороннього правочину. Двосторонній правочин в нашій ситуації буде мати місце у тому випадку, коли вселяється одно із подружжя або, в якості члена сім’ї, інша особа. Вселення неповнолітніх дітей до своїх батьків може здійснюватись як на підставі двостороннього правочину (коли власник виявив своє бажання), так і на підставі одностороннього правочину (коли власник проти). Суб’єктний склад Суб’єктами розглядуваних відносин є власник житла і члени його сім’ї. Власником жилого помешкання (квартири чи будинку) може бути виключно фізична особа, що має повну право-суб’єктність. Відповідно до ч. 2 ст. 64 ЖК України членами сім’ї є: подружжя, їх діти та батьки, що спільно проживають із уповноваженою особою; інші громадяни, якщо вони постійно проживають із власником житла і ведуть із ним спільне господарство. Таким чином, сімейний зв’язок передбачає наявність для: — подружжя — фактів зареєстрованого шлюбу і спільного проживання у житлі власника; — дітей і батьків — фактів не тільки кровної спорідненості, тобто біологічних зв’язків, але й юридичне значимих відносин. До цього переліку включаються усиновителі і усиновлені діти одного з подружжів і т. д.; — інших осіб — фактів постійного проживання із власником, ведення із ним спільного господарства та визнання їх членами сім’ї. Припинення права користування членами сім’ї житлом власника Відразу ж необхідно відмітити, що підстави для припинення прав членів сім’ї власника на житлове помешкання обмежені. І в цьому також виявляється природа сервітутних відносин. У цивільно-правовій літературі можна зустріти такі підстави припинення сервітутів: смерть особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут, втрата інтересу, за для якого було встановлено сервітут, відмова суб’єкта сервітутного права, поєднання в одній особі суб’єкта сервітутного права і власника майна, на яке встановлено сервітут, невиконання сервітуту протягом певного, передбаченого законом строку, закінчення строку, на який було встановлено сервітут, рішення суду. Не викликає сумніву, що зі смертю члена сім’ї, який не є співвласником житла, його право припиняється. Подібної думки дотримується і Є.В. Богданов, коли вказує, що житлові права членів сім’ї носять особистий характер і не відчужуються3. Зазначимо, що до смерті прирівнюються й інші факти, що породжують неможливість здійснення права (наприклад, оголошення особи померлою). Очевидним є той факт, що зі зникненням інтересу право членів сім’ї власника жилого помешкання також припиняється. Наприклад, при зникненні житла або переході його в нежитлове приміщення звичайно припиняється і суб’єктивне житлове право на нього. Не можна не погодитися із твердженням, що за членами сім’ї власника зберігається право користування жилою площею до тих пір, поки самі вони бажають зберегти це право. Наприклад, особа виїхала в інше місто для постійного проживання. Виходячи із протилежного, робимо висновок, що відмова суб’єкта також припиняє право членів сім’ї на житло власника. Причому погодження волі окремого члена сім’ї із волею власника не потрібне. Логічним є висновок, що коли член сім’ї власника житла стає співвласником останнього, то право користування приміщенням випливає вже із права власності. В цьому випадку житлові права члена сім’ї припиняються, оскільки в одній особі поєднуються права і власника, і члена сім’ї. Цікаво відзначити, що у римському праві злиття власності і довічного користування в особі уповноваженій призводило до тих же результатів. Припинення прав членів сім’ї власника житла із закінченням строку, на який вони були встановлені, можуть мати місце тоді, коли це передбачено угодою про порядок користування приміщенням. За рішенням суду власник має право вимагати припинення житлових прав членів сім’ї, які не є співвласниками жилого приміщення, у разі систематичної руйнації і пошкодження житла, за використання його не за призначенням, за систематичне порушення правил суспільного співжиття, якщо це робить неможливим для інших громадян проживання з ними в одній квартирі (будинку). З тих же підстав можуть бути припинені житлові правовідносини членів сім’ї, які позбавлені батьківських прав, якщо спільне проживання з дітьми, по відношенню до яких вони позбавлені батьківських прав, визнано неможливим. Таким чином, ми бачимо, що підстави припинення житлових прав членів сім’ї, які не є співвласниками жилого приміщення, співпадають із підставами припинення сервітутних прав. Усе це дає можливість зробити висновок, що члени сім’ї власника житла дійсно набувають обмежено-речові права, а саме сервітутні. Російські вчені вже визнали їх такими. В свою чергу з припиненням сімейних правовідносин із власником житлового помешкання колишні члени його сім’ї не втрачають права користування ним. У цьому випадку, якщо власник не згоден, щоб вибулі із його сім’ї особи безоплатно проживали у його житлі, на останніх може бути покладено тільки обов’язок сплачувати за користування приміщенням та за комунальні послуги відповідно до тих же правил, що і наймач (ст. 162 ЖК України). Але, як правильно відзначено у правовій літературі, це ще не означає, що колишній член сім’ї автоматично стає наймачем, а власник — наймодавцем. Дійсно, Житловий кодекс України не дає підстав вважати ці відносини наймом. Вважаємо, що їх природа залишиться незмінною з тією особливістю, що житлові права вибулих членів сім’і додатково обтяжуються обов’язком вносити платню за користування житлом і комунальні послуги. Не можна обійти стороною і майже загальновизнану точку зору, що із припиненням права власності (наприклад, при купівлі-продажу) припиняються і права членів сім’ї власника. В цьому випадку у правовій літературі було відзначено, що характерну рису сервітуту складає насамперед належна йому речова властивість — “Право користування чужою річчю пов’язане із останньою, а не з суб’єктом права власності, а тому, до кого б і за якою б угодою річ не перейшла, ця обставина не впливає на силу сервітуту”. А тому зміна власника не зумовлює припинення правовідносин, що нами розглядаються. Виселення Діюче законодавство України передбачає, що члени сім’ї власника жилого помешкання можуть бути виселені тільки у судовому порядку при наявності таких підстав: — у разі систематичної руйнації або пошкодження житла; — при використанні його не за призначенням; — при систематичному порушенні правил суспільного співжиття, якщо це робить неможливим для інших громадян проживання з ними в одній квартирі (будинку); — при позбавленні членів сім’ї власника жилого помешкання батьківських прав, якщо спільне проживання з дітьми, по відношенню до яких вони позбавлені батьківських прав,’ визнано неможливим. Цей перелік можна доповнити і ще однією підставою — закінчення строку, на який вселились особи і який був зазначений в угоді, укладеній при їх вселенні. Деякі вчені-юристи, практики також висловлюють думку, що за систематичну несплату квартирної платні колишні члени сім’ї власника житла можуть втратити своє право і бути виселеними без надання іншої жилої площі. Вважаємо таке припущення хибним, оскільки ст. 157 ЖК України дає вичерпний перелік випадків виселення членів сім’ї власника жилого помешкання, а робити висновок, що в результаті чогось, наприклад, новації, виникли відносини по найму (оренді) діюче законодавство не дає підстав. Цікавим є і вирішення на практиці питання виселення членів сім’ї власника житла після відчуження (наприклад, продажу) його останнім. У цьому випадку новий власник може подати позов про усунення перешкод у користуванні будинком (квартирою) і виселити продавця і членів сім’ї1. Вважаємо, що це хибний шлях. Відомо, що вимога власника про усунення перешкод у користуванні — це речово-правовий засіб захисту права власності і може бути реалізованим через подання до суду негаторного позову. Для пред’явлення негаторного позову необхідна наявність ряду умов, зокрема відсутність договірних відносин між власником і особою, що перешкоджає здійснювати право власності по відношенню до надбаного житла; порушення не повинно припиняти суб’єктивного права власності. Існування договору купівлі-продажу не дає можливості подати негаторний позов до власника житла. Тоді відповідно до статті 128 ЦК України право власності у набувача за договором виникає з моменту передачі речі при відсутності іншого в законі чи договорі. Тому, якщо набувач не отримав житла, то і речовий позов не може бути подано, оскільки суб’єктивного права власності ще не виникло і мова йтиме тільки про неналежне виконання зобов’язань по передачі. Якщо ж договором було передбачено перехід права власності раніше передачі житла, то набувач може вимагати від свого контрагента виконання зобов’язання у натурі. Члени сім’ї власника житла з моменту вселення набувають, як вказувалось вище, самостійного права користування приміщенням. На інше не вказує і діюче законодавство України. А тому нема підстав не визнати за членами сім’ї прав як третіх осіб на майно власника. Зміна ж власника, як правило, не тягне за собою припинення прав користування у третіх осіб. Вищенаведене свідчить, що члени сім’ї правомірно користуються житлом, а тому не можуть бути виселені на тій підставі, що воно потрібно самому власнику. Таке виселення суперечило б правилам ч. 4 ст. 9 ЖК України, а тому, вважаємо, що виселення набувачем членів сім’ї відчужувача у порядку усунення перешкод у користуванні є незаконним.

Источник: http://textbooks.net.ua/content/view/614/

Що означає право користування житлом

Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.


Бесплатная юридическая консультация:

1. Питання визнання особи такою, що втратила право на жиле приміщення, вирішується виключно в судовому порядку.

2. На стороні позивача можуть виступати наймач, члени його сім’ї, в тому числі ті, за якими зберігається право на користування житлом як за тимчасово відсутніми, або ті, що отримали броню (ст.ЖК). Особи, які користуються жилою площею тимчасово, тобто не мають самостійного права на нього (піднаймачі, тимчасові мешканці), не мають права на пред’явлення такого позову.

Позивачем може бути також наймодавець (житлово-експлуатаційна організація тощо).

3. Якщо члени сім’ї заперечують проти вселення особи, відсутньої строком до 6 місяців, така особа може подати зустрічну позовну заяву про визнання за нею права на жиле приміщення і вселення. При цьому, якщо особа була відсутня понад 6 місяців, вона повинна довести наявність однієї з обставин, перелічених в ст. 71 ЖК.

До визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням, вимагається її згода на здійснення таких прав, як приватизація житла, обмін житла (ст. 79 ЖК), вселення інших осіб (ст. 65 ЖК), передача житла в піднайом (ст. 91 ЖК), на переобладнання та перепланування (ст. 100 ЖК) і т. д.


Бесплатная юридическая консультация:

4. Відповідно до ст. 107 Житлового кодексу України наймач або член його сім’ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред’явлення позову про це.

Суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої ст. 71 або ст. 107 ЖК. Змінити підставу позову суд вправі тільки за згодою позивача (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року N 2).

Источник: http://legalexpert.in.ua/komkodeks/zhku/88-zhku/.html

Що означає право користування житлом

1. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

2. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).


Бесплатная юридическая консультация:

Положення Глави 32 ЦК присвячені визначенню поняття права обмеженого користування чужим майном (сервітуту), його змісту, видів, об’єктів тощо як окремого речового права на чуже майно. Правила статті, що коментується, містять визначення сервітуту, перелік видів майна, яке може бути об’єктом сервітутів, а також містить класифікацію сервітутів. Правила цієї Глави не можуть бути застосовані до визначення правового режиму користування чужим майном, що виникло як в силу речово-правових, так і в силу зобов’язально-правових відносин. Зазначені положення стосуються виключно визначення поняття права обмеженого користування чужим майном як окремого речового права, що відноситься до категорії прав на чужі речі (сервітуту). Отже, сервітут може бути визначений як право обмеженого користування чужими речами (майном), встановлене в інтересі певної особи. Сервітут належить до таких прав, які підпорядковують річ уповноваженій за ним особі у певному напрямку та з певною метою. Сервітут дозволяє суб’єкту сервітутного права користуватися природними властивостями речі, стосовно якої встановлено сервітут.

Правовідносини з приводу встановлення сервітуту можуть виникнути за наявності двох суб’єктів, одним з яких є власник або володілець майна (речі), яке має бути обтяжене сервітутом, іншим — майбутній суб’єкт сервітутного права на це майно (річ) — особа, яка вимагає встановлення сервітуту; в разі встановлення сервітуту його прийнято називати сервітуарієм. Згідно положень цієї Глави випливає, що стосовно майна, обтяженого сервітутом, особа може виступати не тільки в якості власника, а й володільця. Володільцем в даних правовідносинах визнається особа, володіння якої виникло на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом за наявності відповідних повноважень від власника. Спеціальне правило міститься у законодавстві стосовно такого об’єкта сервітуту як земельна ділянка: згідно п.2 ст.100 ЗК сервітут на земельну ділянку встановлюється виключно за домовленістю між власниками земельних ділянок. Щодо іншого нерухомого майна застосовується правило, що зобов’язано особою, окрім власника, є будь-який його титульний володілець.

Існує два види сервітутів — земельні (предіальні) та особисті (персональні). Підставою для такої класифікації є спосіб визначення особи сервітуарія, при якому слід враховувати, що сервітути встановлюються в інтересі певної особи. Така визначеність особи встановлюється або її найменуванням, або наявністю у цієї особи іншого права (зокрема, права власності): сервітут належить, відповідно, або відомій особі (особистий сервітут), або ж як власнику (володільцю) певної нерухомої речі (земельний сервітут). Сервітуарієм за земельним сервітутом є власник (володілець) так званої панівної земельної ділянки чи іншого нерухомого майна, для задоволення потреб користування яким встановлено сервітут (надалі — панівна річ), за рахунок встановлення обмежень у користуванні іншим майном — так званої обслуговуючої земельної ділянки чи іншого нерухомого майна (надалі обслуговуюча річ). Існування земельного сервітуту пов’язується з існуванням двох земельних ділянок, які, за загальним правилом, мають бути сусідніми, але й можуть бути і не сусідніми, якщо неможливо задовольнити потреби особи іншим способом (ч.2 ст.404 ЦК). Причому, сусідні не значить неодмінно суміжні, сусідніми можуть бути визнані земельні ділянки, які можуть не мати спільної межі. Сервітуарієм за особистим сервітутом є певна особа, інтересам якої служить обслуговуюча річ. Права, які випливають з особистого сервітуту, належать тільки цій конкретно визначеній особі та не можуть бути передані сервітуарієм іншій особі, навіть її спадкоємцям.

Характерними рисами для земельного (предіального) сервітуту є те, що сервітутні відносини начебто є «відносинами між ділянками» (мається на увазі, що вони пов’язані з правом власності саме на певну ділянку); є тривалими — зазвичай передбачається, що сервітути укладаються на тривалий термін або взагалі без вказівки строку; є неподільними, бо при поділі ділянки сервітутне право має зберігатися в цілому.

Характерними рисами особистого (персонального) сервітуту є те, що вони не пов’язані з певною ділянкою чи речами, а належали певній особі (хоча, звичайно, йдеться про речові права); на відміну від земельних (предіальних) сервітутів вони є обмеженими строком, тому що можуть довічно належати певній особі і припиняються її смертю, якщо самим сервітутом не було встановлений більш короткий строк; попри свій «персональний характер», вони не мають «відносного», тобто зобов’язально-правового характеру, бо сервітуарій зберігає права на чуже майно і у випадку переходу його до третьої особи, тобто сервітут «слідує» за речами.


Бесплатная юридическая консультация:

Предметом сервітуту виступає нерухоме майно як певний різновид майна. У коментованій статті в якості загального правила вказується, що сервітут може бути встановлений на земельну ділянку, інші природні ресурси, й надалі коло цих предметів розширюється до загальної родової категорії «нерухоме майно», зміст якої конкретизується у ч. З. ст.404 ЦК — «будівлі, споруди тощо».

Стаття 402. Встановлення сервітуту

1. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

3. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

У статті, що коментується, встановлюється вичерпний перелік підстав виникнення сервітуту, якими можуть бути договір, закон, заповіт та рішення суду. Договір є загальною підставою встановлення сервітуту. Він укладається між особою, яка вимагає встановлення сервітуту та на користь якої встановлюється сервітут, та власником (володільцем) обслуговуючої речі. Сторонами такого договору є, з однієї сторони, особа, майно якої обтяжене сервітутом, у якості такої особи може виступати власник або в окремих випадках володілець цього майна. Іншою стороною договору є сервітуарій — особа, на користь якої встановлено право обмеженого користування чужим майном (сервітут). Такою особою може бути власник, особа, яка має речове право на майно, на користь якого чи для потреб користування яким встановлено сервітут (в разі встановлення земельного сервітуту), а також будь-яка інша конкретно визначена особа, якій надано право обмеженого користування чужим майном (в разі встановлення особистого сервітуту). У Главі 32 не міститься окреме правило про форму договору на встановлення сервітуту. До встановлення земельного сервітуту висувається вимога про обов’язкову державну реєстрацію такого договору в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Згідно зі статтею 206 ЦК такий правочин не може вчинятися усно, а лише у письмовій формі, оскільки він підлягає державній реєстрації. Правочин вважається вчиненим з моменту державної реєстрації (ч. І ст.210 ЦК). Невиконання умов про державну реєстрацію договору про встановлення сервітуту є підставою вважати такий правочин невчиненим. Суттєвими умовами договору про встановлення сервітуту є об’єкт сервітутного права та плата за користування чужим майном. Об’єктом сервітутного права є право обмеженого користування чужою річчю (майном), яке може мати різний обсяг (об’єм) в залежності від конкретного виду встановленого сервітуту. Сервітут є завжди правом на обмежене, часткове користування майном, притому користування ним в тому чи іншому певним чином визначеному відношенні. Користування чужим майном має бути узгоджено з цільовим призначенням майна, яке воно мало при встановленні сервітуту. Так, житлове приміщення, щодо якого встановлено сервітут, не може бути використано з іншою ціллю, приміром, як офісне або виробниче приміщення.


Бесплатная юридическая консультация:

Окремою підставою встановлення сервітуту є судове рішення, яке згадується у такій якості у ч.І, 3 коментованої статті ЦК, п.2 ст.100 ЗК. Особа, яка вимагає встановлення сервітуту, має право звернутися з позовною заявою, якщо не було досягнуто домовленості щодо встановлення сервітуту та його умов. У п.1 ст.100 ЗК вказано на право власника або землекористувача вимагати встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Позивач має в даному випадку довести у суді, що нормальне господарське використання його земельної ділянки або іншої нерухомості неможливо без обтяження сервітутом чужого нерухомого майна. При цьому задоволення потреб сервітуарія неможливо здійснити яким-небудь іншим способом.

Закон є окремою підставою встановлення сервітуту, тобто для встановлення такого сервітуту не.потрібна ані одна з перерахованих підстав: договір, заповіт або рішення суду. Зокрема, для виникнення сервітуту, передбаченого ст.405 ЦК, необхідним є факт проживання члена сім’ї (сервітуарія) власника житла разом з ним та спільне користування цим житлом.

Також сервітутом, який виникає в силу прямої вказівки закону, є той, що виникає у члена кооперативу (а також у членів його сім’ї) при вселенні в зазначене житло та полягає у праві користування житлом в будинку житлового (житлово-будівельного) кооперативу. Це право члена кооперативу триває до моменту викупу ним кооперативної квартири, з чим пов’язується набуття права власності на займану квартиру (ч. З ст.384 ЦК).

Підставою встановлення сервітутного права є також заповіт шляхом вчинення у ньому заповідачем заповідального відказу. Заповідальний відказ полягає у тому, що заповідач зобов’язує одного чи декількох спадкоємців встановити обмежене речове право на користь відказоодержувача та надати останньому обмежене користування певним майном, яке входить до складу спадщини. У заповідальному відказі має бути зазначеним не тільки те, на користь кого встановлюється сервітут, а й відомості про слугуюче майно, вид сервітуту, строк та інші відомості, необхідні для реалізації цих відносин. Вважається, що спадкоємець приймає спадщину не тільки разом з правами, а й обов’язками, зокрема, відказом. Вважається, що відказоодержувач прийняв відказ, якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини він не відмовився від заповідального відказу (ст.1271 ЦК).

Стаття 403. Зміст сервітуту

1. Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.


Бесплатная юридическая консультация:

2. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку.

3. Особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

4. Сервітут не підлягає відчуженню.

5. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

6. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.


Бесплатная юридическая консультация:

7. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

Категорія сервітуту у правилі ч. І статті, що коментується, використана з тим змістовим навантаженням, що маються на увазі ті підстави, в силу яких встановлюються сервітутні права, перераховані у ч. І ст.402 ЦК. Таким чином, не тільки в договорі, але і в нормі права, заповіті або рішенні суду повинно бути чітко визначене коло прав стосовно обмеженого користування чужим майном. Зміст сервітуту охоплює обсяг прав сервітуарія щодо обмеженого користування чужим майном. Зміст сервітуту можуть складати можливість проходу, проїзду через сусідню земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку та трубопроводів, забезпечення водопостачання та меліорації тощо. В залежності від змісту сервітутів проводиться їх класифікація. Зміст сервітуту визначається, у першу чергу, обсягом прав сервітуарія щодо користування чужим майном. В цілому, такі права можуть мати або позитивний, або негативний характер. Тобто правомочності сервітуарія можуть реалізовуватись або у можливості вчинення певних дій (прохід, проїзд, прокладка лінійних комунікацій тощо), або у можливості вимагати від власника (володільця) слугуючого майна утриматися від певних видів його використання (не протидіяти відводу води з сусідньої земельної ділянки), які за звичайних умов він мав би право вчиняти.

Обов’язки сервітуарію також визначають зміст сервітуту, а саме: використовувати об’єкт сервітуту з певною метою, яка має відповідати цілі слугуючого майна у момент встановлення сервітуту, враховуючи при цьому інтереси власника (володільця) слугуючого майна та діючи в межах, необхідних для задоволення своїх господарських потреб; вносити власникові (володільцю) слугуючого майна адекватну плату за користування майном; здійснювати сервітут способом, найменш обтяжливим для власника (володільця) майна, щодо якого він встановлений. Правам сервітуарія кореспондують певні обов’язки власника (володільця) слугуючої речі, але зобов’язання останнього завжди носять пасивний характер, полягають у зобов’язанні або терпіти дії сервітуарія, або не вчиняти певних активних дій. Повноваженню сервітуарія не може кореспондувати зобов’язання іншої особи що-небудь зробити на користь іншої. Зміст сервітуту завжди стосується права користування і ніколи не розповсюджується на право розпорядження. Сервітутні права стосовно слугуючого майна завжди є вужчими за зміст права власності.

Зміст сервітуту також визначає строк, на який встановлюється сервітут, він має бути визначений при його встановленні. Строк не є суттєвою умовою такого договору; якщо строк, на який встановлюється сервітут, не визначений договором, іншою підставою надання сервітутного права, він вважається встановленим на невизначений строк, тобто безстроковим (для земельного сервітуту) або довічним (для особистого сервітуту). Сервітут також може бути встановлений на період дії певних обставин, які є підставою встановлення сервітуту, і в разі припинення таких обставин, сервітут також припиняється. За загальним правилом, строк, на який встановлюється сервітут, може бути визначений шляхом позначення його у вигляді проміжку часу або визначенням кінцевої дати його дії.

Незалежно від встановленого строку дія особистого сервітуту припиняється смертю сервітуарія, на користь якого його було встановлено.


Бесплатная юридическая консультация:

Земельний сервітут, встановлений без визначення строку, у п.2 ст.98 ЗК носить назву постійного, що не змінює його природи.

Власник слугуючої речі має право, якщо інше не передбачене договором або законом, вимагати від сервітуарія адекватну (відповідну) плату за користування зазначеним чужим майном. Це є загальним правилом, яке може бути змінено договором, законом, заповітом або рішенням суду шляхом встановлення іншого порядку користування зазначеним майном. Компетенція щодо визначення плати також відноситься до відання сторін. При визначенні її розміру необхідно виходити з того, що плата має носити адекватний характер та відповідати тим обмеженням, які зазнає власник (володілець) у реалізації свого права на обтяжене сервітутом майно. Безоплатність користування сервітутом повинна бути прямо передбачена в договорі (це стосується й заповіту, рішення суду та закону), в іншому випадку сервітут вважається таким, що встановлений не безоплатно.

Незважаючи на те, що сервітут є окремим речовим правом, він не підлягає самостійному відчуженню окремо від майна, для забезпечення користування яким його встановлено. Сервітут не може бути самостійним предметом купівлі-продажу, застави і не може передаватись яким-небудь іншим способом особам, які не є власниками нерухомого майна, для забезпечення користування яким сервітут був встановлений. В цьому змісті сервітут носить акцесорний (придатковий (підрядний)) характер стосовно того права, в інтересах якого його встановлено. Якщо припинилися підстави, за яких був встановлений сервітут, то він на вимогу власника слугуючого майна може бути припинений.

Наведене не означає абсолютну неможливість переводу сервітутних прав на іншу особу. Це питання вирішується в залежності від виду сервітуту. Для особистого сервітуту перенесення прав на іншу особу взагалі є неможливим, оскільки сервітут встановлюється на користь конкретно визначеної особи як такої для задоволення виключно її потреб. Так, право довічного користування частиною житлового приміщення, встановлене за допомогою легату, не може бути передане за волею як відказоодержувача, так і спадкоємця (абз.2 ч.2 ст.1238 ЦК). При земельному сервітуті особистість власника (володільця) слугуючого майна не має значення для існування сервітутного права. Земельний сервітут встановлюється не на користь конкретної особи як такої, а на користь так би мовити сусідньої земельної ділянки (іншого нерухомого майна), тобто її власника (володільця). Тому заміна власників (володільців) слугуючого майна, так само як і пануючої ділянки (майна) не впливають на долю встановленого сервітуту.

Відповідно до положень ч.5 цієї статті встановлення сервітуту на певне майно не позбавляє його власника повноважень щодо володіння, користування та розпорядження ним. При встановленні сервітуту йдеться лише про встановлення обмежень прав власника при реалізації цих повноважень. Дія цього правила забезпечується вимогою до сервітуарія використовувати слугуюче майно найменш обтяжливим для власника способом, а також правом власника вимагати припинення сервітуту, якщо реалізація сервітутних прав унеможливлює використання цього майна за його цільовим призначенням.


Бесплатная юридическая консультация:

Правилом частини 6 статті, що коментується, закріплюється така спільна для всіх речових прав ознака, яка полягає у праві слідування, тому що сервітут зберігається в разі переходу права власності на майно, обтяжене сервітутом, до іншої особи. Це правило стосується як особистих, так і земельних (предіальних) сервітутів. Якщо інше не встановлено законом, договором або не випливає з сутності відносин сторін, земельний (предіальний) сервітут зберігається і тоді, коли до іншої особи переходить право на пануючу земельну ділянку (інше майно).

Відносини з приводу сервітуту можуть виникати на підставі договору, але це не впливає на визначення їх природи у якості речово-правових. Це, у свою чергу, обмежує можливість використання зобов’язально-правових засобів захисту прав та інтересів суб’єктів сервітутних правовідносин, крім випадків, прямо зазначених в законі або договорі. Виняток з цього правила складає наступна ситуація: оскільки серед норм речового права немає спеціального правила, не виключається можливість звернення сервітуарія з вимогою до власника майна про відшкодування збитків, завданих йому чи його майну неправомірними діями власника (володільця) майна, обтяженого встановленим на його користь сервітутом, відповідно до загальних правил про відшкодування шкоди, встановлених Главою 82 ЦК. Враховуючи зміст правила, що «збитки . відшкодовуються на загальних підставах», це не дає можливість власнику (володільцю) слугуючого майна звертатися до сервітуарія з вимогою про відшкодування збитків від встановлення і правомірного використання слугуючого майна, оскільки відсутня така загальна підстава для відшкодування збитків як неправомірність дій їх заподіювача.

Стаття 404. Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном

1. Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

2. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності — від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

3. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У частині 1 статті, що коментується, міститься правило, яким конкретизується зміст сервітутного права шляхом наведення невичерпного переліку сервітутів, які можуть бути встановлені щодо земельної ділянки та іншого нерухомого майна. Серед таких сервітутів наводяться наступні, а саме: право проходу чужою земельною ділянкою; право проїзду через неї; право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів; забезпечення водопостачання та меліорації. Перелік приватноправових сервітутів може бути доповненим сервітутами, що зазначені у ст.99 ЗК: право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; право прогону худоби по наявному шляху; право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; інші земельні сервітути.

У ч.2 цієї статті закріплено правило про право сервітуарія вимагати встановлення сервітуту не тільки від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, але й, в разі необхідності, від власника (володільця) іншої земельної ділянки. Необхідною умовою для застосування цього правила визнається наступна ситуація, яка полягає в тому, що задоволення потреб особи, яка вимагає встановлення сервітуту, є можливим виключно шляхом встановлення права обмеженого користування певним майном (річчю). Земельні ділянки мають розташовуватися відповідно одна до одної таким чином, що використання корисних властивостей однієї земельної ділянки слугуватиме задоволенню потреб іншої особи, тобто власника (володільця) сусідньої ділянки. Тобто, дано таке тлумачення сусідньої земельної ділянки, що сусідні ділянки, у розумінні законодавця, не значить виключно суміжні ділянки.

Відповідно до положень ч. З цієї статті до складу об’єктів сервітутного права включаються всі види нерухомого майна відповідно до змісту цієї категорії за ЦК. Тобто, у ч. З цієї статті коло об’єктів сервітутного права, визначене у ч. І статті 403, доповнюється іншими видами нерухомого майна, як то будівлі, споруди тощо.

Стаття 405. Право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом

1. Члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

2. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Сервітутне правовідношення виникає в силу закону згідно ч. І ст.402 ЦК за наявності факту проживання особи разом з власником обтяжного сервітутом житла та спільне з ним користування цим житлом. У ЦК право членів сім’ї власника житла на користування ним визнається сервітутним правом. Це право є особистим сервітутом, оскільки виникає в інтересі певної особи — члена сім’ї власника житла. Таким чином, суб’єктами даного сервітутного правовідношення є, з однієї сторони, власник житла, а з іншої — член його сім’ї. Згідно положень ЖК до членів сім’ї власника житлового приміщення віднесено дружину (чоловіка) власника житла (якщо стосовно цього житла у подружжя не виникло право спільної власності), їх дітей та батьків, а також інших осіб, якщо вони постійно проживають спільно з власником житла та ведуть з ним спільне господарство (ч.2 ст.64, ч.З ст.156 ЖК). Об’єктом цього сервітуту є право обмеженого користування частиною житлового приміщення, визначеною власником житла. Житлом відповідно до ст.379 ЦК визнається житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Враховуючи зміст абзацу 2 ч. І коментованої статті, та частина, яку вправі займати член сім’ї власника житла, визначається останнім при його вселенні у якості члена своєї сім’ї. Оскільки зміст сервітуту визначається при його встановленні, не допускається зміна його умов за волею власника вже в процесі реалізації сервітутного права після його встановлення.

Частиною другою цієї статті встановлений скорочений (порівняно з пп.5) ч. І статті 406 ЦК) строк невикористання сервітуту, зі спливом якого за умови відсутності поважних причин своєї відсутності сервітуарій втрачає своє сервітутне право на житло. Наприклад, поважними причинами відсутності члена сім’ї власника за аналогією зі ст.71 ЖК можуть бути визнані призов на строкову військову, тимчасовий виїзд з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв’язку з навчанням тощо. Домовленістю власника житла та члена його сім’ї, який розглядається в даній ситуації в якості сервітуарія, може бути встановлено

інше правило стосовно умов втрати права на користування житлом, тому на відміну від раніше чинного законодавства строк в один рік носить диспозитивний характер. При цьому перехід права власності на житловий будинок чи квартиру до іншої особи не може бути підставою для припинення права користування житловим приміщенням членів сім’ї власників житлових будинків і квартир, які не є учасниками спільної власності. Перехід права власності на житловий будинок чи квартиру до іншої особи не може бути підставою для припинення права користування житловим приміщенням членами сім’ї, попереднього власника, яке у них існувало. Право користування приміщенням може припинитися лише у випадках, передбачених у ст.406 ЦК.

Стаття 406. Припинення сервітуту

1. Сервітут припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;

4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

2. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

3. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

4. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

У статті, що коментується, встановлений невичерпний, тобто невсеохоплюючий перелік підстав припинення сервітуту. Цей перелік, по-перше, має бути доповнений загальними підставами припинення речових прав, а також тими, що випливають з природи сервітутних правовідносин, по-друге, окремі з зазначених підстав припиняють лише окремі види сервітутів. Виходячи з цього, підстави припинення сервітутів можуть бути об’єднані в окремі групи. Загальними підставами припинення речових прав, які застосовуються до припинення сервітутів є наступні. Припиняє сервітутне право загибель об’єкта сервітутного права (слугуючої землі або іншої нерухомості). Загибель може мати як юридичний, так і фактичний характер. Окремою підставою припинення сервітутного права є дерелікція (відмова від права). Під відмовою у ЦК за аналогією з відмовою, як підставою припинення права власності, слід розуміти вчинення власником майна таких дій шляхом заявлення про відмову або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності (ст.343 ЦК). Оскільки сервітутне право підлягає державній реєстрації, це право припиняється з моменту внесення за заявою уповноваженої особи (тобто сервітуарія) відповідного запису до державного реєстру. Визнання недійсним правочину або розірвання договору, що є підставою встановлення сервітуту припиняє сервітут. Сервітут може бути встановлений шляхом укладення відповідного договору, тому розірвання такого договору, яке може вчинятися, за загальним правилом, за згодою сторін (ст.653 ЦК), також є підставою припинення сервітуту. Так само визнання заповіту (в якому передбачено встановлення сервітуту) недійсним з підстав, передбачених законодавством, або скасування рішення суду (яке також є підставою встановлення сервітуту), що вступило в закону силу, вищою судовою інстанцією, є підставою припинення і самого сервітуту. Загальною підставою припинення прав на чужі речі є поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом. Це випливає з того, що сервітут не може бути встановлений на власне майно. Тому, наприклад, власник двох сусідніх ділянок не може встановити сервітут, обтяживши одну з належних йому ділянок на користь іншої. Таке обтяження (сервітут) може бути встановлено, зокрема, при відчуженні однієї з ділянок шляхом обговорення умови про встановлення сервітуту на відчужувану ділянку для задоволення потреб користування іншою ділянкою, що власником не відчужується, в договорі про відчуження зазначеної земельної ділянки. Рівно як і продаючи частину земельної ділянки разом з частиною садиби, продавець може обумовити встановлення сервітуту у вигляді права проходу чи права проїзду на свою ділянку через передану частину ділянки.

Для сервітутів характерні спеціальні підстави припинення цих прав на чуже майно, загальними для всіх видів сервітутів є наступні з них. Сервітут припиняється в результаті припинення обставин, які були підставами для встановлення сервітуту. Враховуючи те, що сервітут може бути встановлений для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом, то припинення цих обставин може слугувати підставою для припинення самого сервітуту. Наприклад, якщо річка змінила своє русло таким чином, що сервітуарію не треба перетинати чи іншим способом використовувати ділянку сусіда, обтяжену сервітутом права проходу чи через який було прокладено лінійні комунікації до річки.

Наступною загальною підставою припинення сервітутів є невикористання сервітуту протягом трьох років. Для окремих видів сервітутів встановлений більш короткий термін невикористання, зі спливом якого сервітут припиняється (див. ст.407 та коментар до неї).

Також це право на чужу річ припиняється за наявності ситуації, коли встановлений сервітут перешкоджає (відповідно до ч.2 цієї статті), унеможливлює (пп. б) п.2 ст.102 ЗК) використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Спеціальними підставами припинення сервітутів, характерними для окремих видів сервітутів, є такі: для строкових сервітутів — сплив строку, на який його було встановлено; для особистих сервітутів — смерть особи, на користь якої було встановлено цей особистий сервітут; для земельного сервітуту — загибель пануючого майна.

При вирішенні питань про припинення сервітуту як окремого речового права слід враховувати, що підстави припинення сервітутів необхідно відмежовувати від способів припинення. Сервітут може бути припинений за домовленістю сторін, або у судовому порядку за наявності обставин, які мають істотне значення та передбачені законодавством або випливають з природи сервітутних правовідносин. Окремі підстави припинення сервітуту припиняють ці відносини в силу прямої вказівки закону, прикладом цього є припинення сервітуту, встановлено на певний строк, спливом його. Слід врахувати, що суд не може на власний розсуд припинити сервітут, а лише з тих підстав, які зазначені у законі.

Источник: http://uristinfo.net/-58-59/256-npk-tsivilnij-kodeks-ukrayini-eo-haritonov/7025-pravo-k